25.05.2020.

9 - А клас.

Українська література.

Тема: Література рідного краю
                                 
                        

Антоніна КОРІНЬ. "ПОЕЗІЄ, З ТОБОЮ І ЗАГИНУ..."                                          

Народилася 6 серпня 1948 р. в селі Софіївці Щорського району Чернігівської області. Закінчила Харьківський інститут культури. Більше ЗО років проживає у місті Кіровограді.
    Працювала бібліотекарем, бібліографом, заступником директора, редактором, вченим секретарем в бібліотеках міста Кіровограда.
    Член Національної Спілки письменників України. Друкуватися почала в 1963 році. 
    В 1993 році у видавництві «Степ» вийшла перша книга віршів «Заворожи мене», а у 1994 у співавторстві із сином видала книгу дитячого гумору «Веселі дрібнички із сімейної скарбнички».
    Антоніна Корінь - автор поетичних збірок «Сім нот мінору», «Віку мого день», «За руки - по райдузі: синусоїда кохання», «Монолог метелика», «Чому у сойки крила голубі» та інші.
    Створила жіноче культурно - просвітницьке товариство «Жменя», яке діяло 10 років, керує літературним клубом «Євшан».
    Антоніна Михайлівна - часта гостя творчих зустрічей з читачами обласної бібліотеки.

"Чи заробила я заслужений відпочинок? — ставить сама собі риторичне запитання Антоніна Михайлівна. — 32 роки везу сімейного воза, виростила сина й доньку, маю онука. Закінчивши Харківський інститут культури, 32 роки віддала роботі в бібліотеках Білорусії, Дніпропетровська та Кіровограда. Пройшла посади шкільного бібліотекаря, бібліографа, методиста, завідуючої відділом, редактора, заступника директора, вченого секретаря. На жаль, разом зі мною щезла в науковій бібліотеці і ця посада. Все життя паралельно займалася журналістикою, готувала до друку й ефіру в останні двадцять років по 100-200 матеріалів. Видала сім книг. Створила жіноче культурно-просвітницьке товариство "Жменя", яке діяло десять років. П'ять років керую літературним клубом "Євшан".

                                

Антоніна КОРІНЬ
СЕРЕДИНА ЩАСТЯ МИНУЛА

(цикл віршів 1985-2000)

Дві радості стрілися,
третій — не буть...
Дві горді самотності
горами йдуть.
Хвилинку б побути
обом молодим,
щоб потім у спогаді
поруч ходить.
Та щастя об щастя
розбилося вщент,
і сльози розлуки
упали дощем...

* * *

Як важко бути трасою мені:              
виносити і темряву й вогні,
і тупіт ніг, і голосні копита,
і пил віків під ноги вам стелити...
Узимку дощ — і ожеледь скрипить,
а в спеку просить тіло: пити, пить!
Хвилює груди весняна вода,
лист осені до серця припада.
Шепоче ніч: — "Ну, цить уже, ну, цить!"
Та тишу чийсь руйнує мотоцикл...
Як боляче (того й не поміча!)
б'є в лоно каблучком чиєсь дівча...
...О, зглянься, милий, стежка я — не траса,
твій путівець. А мріялось — окраса...
  

* * *

А ти мені і мати, і сестра,
і екстрасенс, і зорепаду грона.
Ти — моє пекло і пекельний рай,
хистка моя держава безборонна.
Я — піддана, я віддана тобі:
не зраджу, не втомлюся, не покину.
З тобою я стійка у боротьбі,
поезіє, з тобою і загину...

* * *

Так, я живу у вигаданім світі.
Тебе твій прагматизм туди не зве.
Супутник ти — не на моїй орбіті.
На жаль, це "відкриття" вже не нове.
Ну що ж, тобі моїм не стали Лелем, -
є хвилі почуттів, але не океан...
А втім, можливо, наші паралелі
ще й перетне палкий меридіан?